ДЕНЬ, КОЛИ ЗМІНИЛОСЯ ВСЕ

24лютого 2022 року ми, як і багато мешканців України, прокинулися від вибухів. Ми з колегами весь час були на зв’язку. Я всім повідомила, що на роботу можна не приходити, втім, сама пішла. Прийшли й кілька співробітників. І ми відразу почали вибудовувати плани, хоча чіткого розуміння, що маємо зараз робити, не було. Але ця невизначеність пройшла дуже швидко.

Коли люди почали говорити, що на одній із наших вулиць уже йдуть російські танки; коли почали телефонувати занепокоєні родичі з інших областей та з-за кордону, ми разом з чоловіком сіли в машину і поїхали на ту вулицю. Саме тоді я провела свій перший стрім і показала, що станом на 9:00 ранку на цій вулиці немає російських танків, немає російських десантників, які нібито стоять біля магазину. Натомість на вулиці було багато наших людей, які не розуміли, що відбувається, стояли, радилися між собою. Цей стрім наробив тоді шуму, були і позитивні відгуки, і хейт був, але прийшло розуміння того, що ми маємо робити, – подовжувати працювати. Ми, попри все, мали дивитися і бачити, фіксувати все, що відбувається навколо.

Загалом ситуація у місті була напружена, тривожна. Був ажіотаж із продуктами, пальним, ліками. В магазинах вигрібалося все: люди набирали наперед продукти, були черги за хлібом. Ми тоді почали співпрацювати з міською радою, щоб розповідати людям, що вони будуть забезпечені всім; розповідали, що йде розвезення продуктів у села, що ближче до кордону. Розповідали про те, як самоорганізувалося населення: у кого були корови, – привозили молоко, якісь інші продукти, що є вдома. Ми про все це розповідали на своєму сайті. Так місяць ми прожили в онлайн режимі. Доводилось виходити в прямі ефіри телеканалів, розповідати, що у нас діється.

ОСОБЛИВОСТІ ВИДАННЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Була у нас і оказія з газетою, що мала вийти 26 лютого. Ми її зробили, відправили на друк, та потім почалося повномасштабне вторгнення. Наша газета дійшла людям через місяць після початку війни, і на першій її сторінці був матеріал, в якому йшлося про те, що наступу на Суми не буде. Це була цитата із наради, яку проводив тодішній голова облдержадміністрації Дмитро Живицький…

Крім наповнення сайту, ми продовжували працювати в редакції. Робили газети в PDF-форматі і все сподівалися, що закінчиться війна і ми ці газети роздрукуємо, але вони у нас так і залишились в PDF.

Розуміючи, що газету ми таки не зможемо видавати, почали активніше працювати на нашому сайті. Подавати більше новин, щоб заспокоїти людей і давати ту інформацію, якої люди не мали, але потребували. І головне, щоб ця інформація була перевіреною. Невеликий збій у нашій роботі стався 7 березня 2022 року, коли росіяни вдарили по нашій телевежі. Тоді зник телесигнал, не було мобільного зв'язку. Нам довелося пояснювати, що насправді вежа на місці, що її не розбили, а пошкодили передавач.

Після того, як російських загарбників вигнали із Сумщини, ми поновили випуск газети у друкованому вигляді. Почали виходити у чорно-білому варіанті на восьми чи чотирьох шпальтах. Зменшився обсяг реклами, зменшилися продажі у магазинах, зменшилася кількість передплатників, бо людям було не до газети, багато хто виїжджав із Білопілля, але ми продовжували працювати. Залучали у якості реклами приватні оголошення, щоб хоч якось виживати. Від колективу редакції з 10 осіб залишилося спочатку шість, а нині працює п'ять працівників.

Ми розповіли нашим читачам, чому ми місяць не виходили. Наче й причина поважна, наче всі все розуміють, але ми все ж шукали, як компенсувати їм витрати за неотримані, але передплачені газети. Скоро ми знайшли проєкт, який дозволив нам надрукувати бюлетень «Білопілля. Форпост незламності». Це була вкладка на вісім сторінок. Ми зробили вісім вкладок і тим компенсували ті номери, що не виходили, поки область була в оточенні у лютому-березні.

ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ

Зараз головний виклик, із яким стикаються працівники нашої редакції, – це безпека. За час повномасштабного вторгнення ми навчилися працювати в умовах відключення світла, інтернету, опалення. Працювати у непристосованому приміщенні…

Потім почалися дуже активні обстріли, які змусили нас змінити звичний ритм нашої роботи. Зараз ми працюємо в основному дистанційно, а в редакцію виходимо тільки для того, щоб звертати газету, якісь бухгалтерські функції виконати. Збираємо матеріали і працюємо вдома. У нас у редакції немає укриття, а бігати до ближчого не завжди встигаємо, бо агресор у нас зовсім поруч і час прильоту вимірюється кількома секундами. Навколо редакції багато зруйнованих будинків. На все це важко дивитися: знайомі з дитинства історичні будівлі зруйновані. Але ми все одно працюємо.

ДОСВІД ВИЖИВАННЯ

Головний досвід, який ми здобули в ці важкі часи, – це досвід виживання. Як можна вижити і залишитися в друкованому форматі. Як співпрацювати з поштою, магазинами, селищними, сільськими громадами і залишитися друкованим виданням. Принаймні поки що залишитися.

Уміння переформатувати свої ресурси – це теж новий досвід. Ми тримаємо онлайн ресурси – це і сайт, і YouTube канал. За допомогою партнерських організацій придбали відеознімальну апаратуру, тож можемо робити відео. Вчимося монтувати, вчимося робити різні формати, щоб донести інформацію різнопланово і правдиво.

На сайті «Білопілля.City» у нас працює одна людина, решта залучені як автори і нам дуже приємно, що за рейтингом компанії «PRNews» у 2023 році ми увійшли до десятки найвідвідуваніших сайтів області. У цій десятці тільки три регіональні сайти.

ОБ'ЄДНУЙМОСЬ!

Працюючи над друкованими ЗМІ, ми зрозуміли, що нам потрібно об'єднуватися редакціями, щоб вижити. Так виник проєкт із краснопільською газетою «Перемога». У нас дуже багато схожого – ми прикордоння, та й адміністративна реформа нас об'єднала в один район, тож у нас одна райадміністрація, від якої ми отримуємо офіційну інформацію. Тому ми спробували вперше зробити газету «Спільнопілля» – спецвипуски на 8, 12, 16 сторінок. Різна кількість шпальт залежала від наявних коштів. Раз на місяць ми видаємо такий продукт. З цієї газети люди мають змогу отримати більше інформації. У «Спільнопіллі» ми друкуємо матеріали, які нагадують про колишнє мирне життя: вірші, дитячі конкурси, олімпіади, спорт…

Переконана, щоб вижити місцевій регіональній друкованій пресі, потрібно об'єднуватися. Бо в редакціях насправді невеличкі колективи, а структура редакції має залишатися. Хтось повинен верстати, хтось – займатися рекламою, хтось – вичитувати матеріали. У нас із краснопільчанами вибудована така співпраця: ми беремо на себе бухгалтерську і коректорську роботу, технічною стороною займається Краснопілля, а контент ми поділили. Ділимось один із одним фото та відео матеріалами. Далі газету самі розносимо своїм читачам, бо «Укрпошта» не завжди не справляється з цим завданням.

Така спільна робота дозволяє економити ресурси, але при цьому робити більший обсяг роботи, охоплювати більшу частину населення. Та ще й дозволяти «розкіш» – видання в кольорі.

Маємо досвід співпраці і на міжрегіональному рівні. Зокрема, з харківською газетою «Слобідський край» впродовж пів року ми співпрацювали в проєкті, який називається «На кордоні». В його рамках раз на місяць ми готували матеріали на різну тематику, що стосуються прикордонного життя: як працює освіта, медицина, як працюють гуманітарні місії. Ми робили такі спільні випуски, щоб наші люди розуміли, що не тільки Білопілля потерпає, що такі проблеми по всьому прикордонню і їх рішення вимагає централізованого підходу. Це був позитивний досвід для нас, адже у колег з Харківщини потужніше видання.

За роки війни про наше Білопілля дізналося багато країн. Шкода, що саме в контексті війни. Білопільщина постійно потерпає від обстрілів. До нас часто приїжджають колеги з різних газет з-за кордону. Були з таких відомих видань як The Guardian, Der Spiegel, Le Monde…

Ми дивимось, як працюють наші закордонні колеги, читаємо їхні тексти. Це теж корисний досвід, це світовий рівень. Там інша журналістика, інші підходи, різні редакційні політики – це теж повчально. Ми спостерігаємо, як вони працюють, як фотографують, які ставлять запитання, і дивимося потім, що з цього вийшло. Деякі з цих матеріалів передруковуємо. Люди читають і розуміють, якою бачиться Україна очима іноземних журналістів, а значить і очима європейського читача, європейського політика, які потім вирішують підтримувати Україну чи ні.

А ще ми відстежуємо всі канали, всі ресурси, які працюють в області, беремо на передрук їхні матеріали, коли вони пишуть про Білопілля і допомагаємо, коли їм потрібні якісь фотографії чи відео з Білопілля. У нас величезний архів і ми ним ділимося.

До речі, про фото. Часто стикаємося з негативом і звинуваченнями, коли фотографуємо руйнування після прильотів. Люди роблять нам зауваження, що не потрібно цього робити, бо прилетить ще раз. Вони пов'язують роботу журналістів із прильотами. «Нам прилетіло, бо про нас писали. Не пишіть, бо прилетить». Це усталене явище. Ці перестороги виникли не вчора, для цього було багато напрацьовано, коли звинувачували журналістів, що через них прилетіло і це було на центральних каналах. А потім з'ясували, що на об'єкті затримали шпигуна. Але перед журналістами ніхто не вибачився, коли знайшли коригувальника. Та й російські пабліки інколи пишуть «спасибо украинским журналистам» за те, що вони бачать, куди бити. Але це неправда. Вони ж майже в реальному часі виставляють відео, коли вражають на нашій території «бази НАТО» – школи, садочки, і пишуть у себе, що там були «наемники». А їх відео таке якісне, що видно відчинені кватирки і номери машин.

Важко пояснити людям, що зняті й опубліковані через кілька днів після прильотів фото жодним чином не впливають на подальшу кількість обстрілів. Про це говорять і військові, але упереджене ставлення залишається. Ми з цим працюємо.

КОМУНІКАЦІЇ

Важливим аспектом роботи медіа є комунікація і з владою, і з військовими, і з громадськістю. У нас ця комунікація практично провалена. Влада сама не може чи не хоче комунікувати з людьми ще й нам роблять зауваження, мовляв, навіщо про це писати. Але ж ми пишемо, бо є запит суспільства.

На фоні мовчання влади з’явилися анонімні telegram-канали, які й стають основним джерелом часто не стільки інформації, як пліток. На жаль, жодного офіційного telegram-каналу міської (Білопільської) влади, де була б офіційна реєстрація, перевірена інформація, у нас немає. Таке мовчання породжує проблеми, головна з яких – недовіра людей до дій влади.

Втім, на брак інформації скаржитися не доводиться. На жаль, ми її беремо навіть по дорозі на роботу. Ідеш і фотографуєш те, що розбили за ніч чи день. Попри все, інформація про наслідки обстрілів, про втрати, найбільше читається. У нас є зв'язок із усіма населеними пунктами і якщо десь щось стається, ми обдзвонюємо, їдемо самі чи нам скидають фотографії. А щодо приємних подій, скажімо, в спорті, успіхах дітей на олімпіадах, ми спілкуємося з відділами, які за це відповідають. Це напрацьовані роками джерела, ми в них не сумніваємося.

Проглядаємо і Telegram канали, де з коментарів дізнаємося, що людей хвилює найбільше, на які запитання вони не знаходять відповіді і допомагаємо їм на сторінках газети знайти їх.

Крім того, у нас є великий архів і ми друкуємо архівні фото, наприклад, з дня села 10-20 років тому. Нагадуємо приємні моменти життя. Людям хочеться відволіктися, подивитися оці мирні фотографії, коли були часи мирні і щасливі.

ПРОБЛЕМИ ГАЗЕТЯРІВ

У нас зараз одна головна проблема діяльності нашого медіа, як я вже й говорила, – безпекова. Я дуже переживаю за своїх працівників, коли не можу сидіти з ними в редакції в день верстки. Я тоді весь час в «прямому ефірі», на зв'язку, дуже боюсь… Але ж бувають і відрядження.

Друге питання – фінансове. Поки у нас є проєктна діяльність, завдяки якій ми тримаємось і працюємо. Як буде далі, – побачимо. На кошти від передплати надії мало, як і від реклами, а підтримки місцевої влади ми взагалі не маємо. Надія на себе.

І є ще одне питання, яке, можливо, не таке глобальне. Це питання розуміння існування місцевої преси. Я не бачу, що хтось, крім тих, хто видає друковані ЗМІ, розуміє її важливість. Немає жодних кроків, які б допомогли нам об'єднати наші зусилля, зусилля влади для підтримки життєвого духу людей, розуміння правильності прийнятих владою рішень, збережені пам'яті. Таке враження, що ми самі по собі, влада сама по собі.

От наше «Спільнопілля» – це була б готова газета для Сумського району. Туди можна інформаційно приєднати кілька громад, і все. Але районній владі це взагалі не цікаво. Кожна рада, як і громада, мають свій профіль у Facebook, де вони себе пофотографують, напишуть, що вони молодці та й усе. І якщо з місцевою владою ще якось співпрацюємо, то обласна влада взагалі відсторонилася від співпраці, комунікація повністю розірвана.

Навіть інформація про ті ж обстріли чи руйнування теж часто контроверсійна і викликає багато запитань. Приміром, ми в Білопіллі чуємо і бачимо наслідки, наприклад, п’яти вибухів. А офіційна інформація пише: «У Білопіллі пролунав один вибух».

Не менш важлива і співпраця з військовими. Ми ж бачимо, як поступово знижується увага в суспільстві до армії, до захисників. Сотні наших земляків сьогодні захищають нас, але ми не можемо розповісти про них, бо доводиться погоджувати кілька інстанцій. І навіть позитивні, мотивуючі приклади наших земляків-захисників не потрапляють на шпальти газет. Це залежить і від пресофіцерів підрозділів, і від командування.

Прийшов час переглянути й діяльність Національної спілки журналістів. Хотілося б і від них мати якусь дієву підтримку. Поки ж вона більше на рівні розмов. У нас є партнерські організації, які надають нам підтримку, але у більшості випадків вона разова, нестабільна. Ми дякуємо, що в такий важкий час нас підтримують і не забувають, але цієї співпраці хотілося б більше і якби в ній був державницький підхід, щоб друковані ЗМІ могли впевнено дивитися в завтрашній день.

Та поки ми тут живемо, – ми є свідками історичних подій. Наше завдання їх фіксувати, зберігати пам'ять. Бо вже навіть зараз, через два з половиною роки від початку повномасштабної війни, виникають деякі спірні питання щодо її початку, це все вже обростає легендами. Але у нас є наші записи, фотографії, які свідчать, як насправді було. Наше завдання фіксувати події і працювати скільки, скільки вистачить сил і натхнення. Ми бачимо, що потрібні нашим читачам.

Записала Світлана ШОВКОПЛЯС

Матеріал підготовлено в межах субпроєкту «Сприяння обміну досвідом між редакційними колективами та журналістами прикордонної Сумщини в умовах війни», що реалізується ГО «Сумський прес-клуб» за підтримки кафедри журналістики та філології Сумського державного університету в рамках проекту «Посилення стійкості медіа в Україні», що впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».

Газета «Білопільщина» від 26 лютого 2022 року.

Досвідом роботи щодо проєкту «Спільнопілля» редактори «Білопільщини» Наталія Калініченко та «Перемоги» Олександр Моцний діляться з редакторкою газети «Глухівщина» Катериною Тищенко.

Журналіст видання Spiegel Кристофер Рутер (другий зліва) у редакції газети «Білопільщина».

Зруйнована російською атакою міська ратуша у Білопіллі. 12 червня 2023 року.

Крило від КАБу, який зруйнував житловий будинок у Білопіллі. Білопілля, 24 березня 2024 року.

Миколаївка. Бібліотека. Тут читають «Спільнопілля».

Наталія Калініченко, головна редакторка газети «Білопільщина»

Перший виїзд на обстріли у прикордоння. Рижівка. 500 метрів до кордону. Липень 2022 року