Сьогодні: 20.10.2018
banner468x60

«Я збудував Ямал» - розповідає чернігівець Михайло Приймак

Йдеться не про поселення вахтовиків у Росії, де відкриті багаті родовища газу та нафти, і де десятиліттями працювали українці, в тому числі – чернігівці (хоча й про нього тут згадаємо). А про невеличке котеджне «містечко» в Чернігівському районі за Киселівкою, на високому правому березі понад Сновом. Тут живуть впливові люди: екс-губернатор, діючий мер Чернігова, головні лікарі та їхні заступники, власники та директори деяких місцевих підприємств. З-за високих парканів визирають дво- та три- й навіть чотириповерхові будиночки. В декого на подвір’ях можна побачити басейни та альпійські гірки. «Це поселення будувалося для місцевих вахтовиків, які працювали на Півночі, - розповідає його «батько»-засновник - чернігівець Михайло Приймак. – Я одним з перших почав зводити там свій будинок, щоправда, не встиг добудувати».

Сьогодні Михайлу Варфоломійовичу 77 років. Він жвавий, бадьорий, має ціпкий розум, керує автомобілем, щодня щось читає, слідкує за політичними новинами, цікавиться досягненнями науки й техніки, ні на що не нарікає, каже, що їм з дружиною всього вистачає. Його біографія цілковито підходить для серії «Життя надзвичайних людей». Це доволі важке, але насичене яскравими подіями життя, в якому було і напівголодне післявоєнне дитинство в селі на Волині, і тяжка праця на Донбасі в молоді роки, і жага до знань, що привела до навчання у Львівському політехнічному інституті. Було й карколомне кар’єрне зростання - від звичайного працівника, бригадира, виконроба до керівника Ямальського вишкомонтажного управління тресту «Північспецбургаз».

Було й кількарічне закордонне відрядження до Афганістану, де він працював механіком з монтажу бурових установок. Крім того, він запатентував свій винахід – бурову установку певного зразка, запроваджену в 1988 році на Ямалі. В його трудовій біографії - роки підприємницької діяльності вже за часів незалежності України. В нього була можливість стати власником частини акцій російського «Газпрому». Якби скористався, зараз був би мільйонером і жив «як у Бога за пазухою». Втім, своїм найбільшим досягненням у житті пан Михайло вважає не роки важкої праці, піклування про дітей (доньку й сина), підтримку двох онуків-легенів, яких він вивчив і поставив на ноги (вони вже дорослі, самодостатні люди), а будівництво чернігівського Ямалу. Адже саме це й залишиться у спадок громаді, залишиться на добру згадку про Михайла Приймака, який нічого ні в кого не вкрав, не віджав, нікого не обдурив. Він не збудував собі й родині завод, не приховав капітали десь за кордоном. Зате гідно прожив своє життя.

Може, хтось вважатиме його наївним, хтось – аж занадто правильним, навіть дивакуватим. А дехто може сказати так: якби таких людей серед нас було більше, то ми всі як громада та наша держава загалом жили б набагато краще, заможніше, більше б довіряли, більше турбувалися одне про одного. Тож цей приклад гідний уваги та наслідування! А ще історія життя нашого співрозмовника доводить: напевно, немає, ніколи не було й не буде часів сприятливих, безтурботних, легких для життя. Труднощі завжди є та будуть. Але тільки від нас самих залежить, як ми будемо їх долати, чи будемо впертими, впевненими в своїх силах, рішучими на шляху до своєї мрії, чи здамося, опустимо руки, покладаючись на волю випадку, обставин чи долі.

Життєпис Михайла Приймака повчальний, він підштовхує до роздумів і переоцінки деяких цінностей, які поширені в нашому суспільстві. Адже зараз панує переважно філософія споживання, життєвого комфорту й уникання труднощів. Виявляється, що серед нас досі живуть люди, які думають інакше!

Примак1-буроваОстановка

«Після школи поїхали на Донбас за комсомольською путівкою»

-          Михайле Варфоломійовичу, розкажіть, що вам згадується про дитинство? Де народилися, навчалися?

-          Народився 4 листопада 1940 року в селі Мала Глуша Любешівського району Волинської області. Там закінчив семирічку, перейшов до школи у Великій Глуші, бо там діяла десятирічка. Там ще 3 роки провчився. Навчався добре, навіть став відмінником у старших класах. Вже тоді полюбив читати, перечитав усю шкільну бібліотеку, читав все – класику, детективи. А після школи ми майже всім класом – всі хлопці – вирішили їхати за комсомольською путівкою в Донецьку область на шахти. Тоді ж був такий час і система, що селянам паспорти не давали. Планували на шахти, але нас троє було таких худеньких, маленьких, невисокого зросту, що нас на шахти не взяли. В мене тоді був зріст десь 155 см, ще й 17 років не було. Тому ми поїхали на будівництво каналу Сіверський Донець – Донбас.

Довідково: Донецька область не має великих річок, тому для забезпечення промисловості Донецької області був побудований канал від річки Сіверський Донець. Урядова постанова про будівництво каналу «Сіверський Донець — Донбас», прийнята у 1954 р. Будівництво каналу урочисто почалося 9 серпня 1955 року і тривало до 1958 року.

-          Ми, хлопці, мали би працювати по 6 годин, але як по 6, коли вся бригада працює, і ти теж маєш встигати! - продовжує розповідь Михайло Приймак. - Бригадир у нас такий був жорсткий. Більше я ніде такого не зустрічав. Відміряв кожному по 6 метрів мерзлоти – і маєш копати: шириною десь 0,8 м, глибиною – на півтора. Хто міцніший, той швидше працює… Завдання тоді дали: що хочеш роби, але виконай! Бувало, я й до 9-ї вечора копав. А тоді треба ще десь година на дорогу додому, жили ми на квартирі. А не виконав завдання – не заробив. Хлопці пішли відпочивати, а я один залишаюся, слабкий тоді був. Найголовніше – навчитися кайлом працювати. Мерзлота була – десь 30 см, все робили вручну, техніки не було ніякої! І вагони розвантажували, і будь-яку іншу роботу виконували. Я тоді за рік набрав десь 15 кіло і підріс аж на 17 см. Бо що в селі? Іжа одноманітна, все в основному з городу. А тут – їдальня, страви ситні. Ми тоді дуже добре заробляли - понад тисячу рублів, а інші бригади – по 400-500.

Десь рік я там працював, але вирішив вступати до техучилища. Доробив до вересня, розрахувався, поїхав до Артемівська. А там кажуть: набір вже закінчився! Я наполягаю: «У мене гарні оцінки, хочу навчатися!» Тоді один з викладачів на мене глянув і говорить: «Ну, добре, ще одного візьмемо!» Щоправда, з’ясувалося, що моя майбутня спеціальність – моторист-дизеліст-вишкомонтажник бурових установок.

«Розумна людина завжди знайти собі місце»

-          Виходить, що ця професія була вам призначена долею?

-          Так вийшло! Навчання складалося добре, були ми й на практиці. А як екзамени поздавали, поїхали до Львова. Звідти нас направили спочатку в Калуш, а потім у Коршів. Це був підрозділ тресту «Львівнафторозвідка», віддалена дільниця. Щоправда, побутові умови там були жахливі, жодних зручностей. Постільну білизну в нас не міняли, взагалі мало заробляли, погано було. Рік так поробили. Зате я став добрим дизелістом. Вважаю, що розумна людина завжди знайти собі місце. Як я з кимось мінявся, бурильник мені казав: «Хочу працювати лише з тобою». Цю справу треба знати, є багато тонкощів, треба відчувати, коли дати газу.

-           

Працювали ми старанно, перевиконували план. Рік поробили, і нас відправили в Калуш, вдвічі підняли зарплату. Ставка в мене була 114 + пометрові + польові, загалом десь 160 рублів набиралося. Гуртожиток – нормально, їдальня – нормально. Купив там свій перший костюм. Нам тоді після навчання давали відстрочку від служби в армії на 2 роки, тож я вирішив поступати в політехнічний інститут. Тоді саме набирали тих, хто вже працював на виробництві. Були хлопці і 30-ти років. Самий трудний для мене був 1 курс: математика, фізика – все треба було згадати. За півроку ми відновили те, чого в школі навчалися, а потім була вища математика, сопромат, фізика, геометрія. Навчали нас за старою польською програмою - дуже якісною. Добре навчали! Потім перевели в Івано-Франківськ, ми були першим випуском Івано-Франківського інституту нафти й газу.

Довідково: Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу (ІФНТУНГ) — єдиний в Україні вищий навчальний заклад IV рівня акредитації нафтогазового профілю, багатофункціональний та розгалужений навчально-науково-виробничий комплекс, база Прикарпатської регіональної організації студентів та викладачів з довузівською та післядипломною підготовкою, в якому в 9 інститутах, 3 коледжах та фізико-технічному ліцеї, що входять до структури університету, навчається більше 10 тисяч студентів, в тому числі — до 590 іноземних студентів з 36 країн Європи, Азії та Африки.

ВНЗ заснований у 1967 р. як Івано-Франківський інститут нафти і газу. З 1994 р. — державний технічний університет нафти та газу IV рівня акредитації, з 2001 р. — національний.

-          А свою дружину ви під час навчання зустріли? – продовжую розпитувати Михайла Варфоломійовича.

-          Так, після першого курсу оженився! Всього сім разів зустрівся з дівчиною, і запропонував женитися. Щоправда, живемо разом все життя. Вона з села, і я з села, знайшли спільну мову, спільні інтереси. Як закінчив інститут, знову в Калуш мене направили, трохи поробив там, але бачу – нема інженерної посади. А тут нова контора відкривається за 30 км від Львова – в Нестерові. Я там три роки виконробом робив, досвіду набирався. Та й на тему вишкобудівництва робив свій дипломний проект. А потім в Афганістан попав.

-          А чому у вас виникла думка кудись поїхати? Наче ж непогано влаштувалися, заробляли.

-          Правильно зробив, що поїхав. Мені пощастило: ще в Калуші, коли вчився, отримав однокімнатну квартиру. Давали спочатку в напівпідвальному приміщенні – всі відмовлялися, а я погодився! Жінка моя тоді в гуртожитку жила або ми разом знімали якесь житло площею 5 квадратних метрів. Допомагати було нікому. А вже й дочка народилася. Пологи були передчасними, раптовими, вночі. Добре, що пологовий - через дорогу. Медсестра вийшла до мене й каже: донька мертва… На щастя, реанімували! Наша Наталя маленькою народилася – всього кіло 600. А щодо квартири: отримав я ключі, поїхав дивитися – зайнята. Хтось там уже живе. Я - в ЖЕК, а там кажуть: мовчи, за місяць-два дамо тобі нову квартиру. Дійсно, дали на другому поверсі, з усіма зручностями, навпроти гастроному. Так щасливо все склалося. Гадаю, все тому, що я народився 4 листопада - на свято Казанської ікони Божої Матері. Саме Вона веде мене по життю.

Примак2-буроваяЯмал-Бованенково

«В Афганістані став спеціалістом»

-          Як вам працювалося в Афганістані? Якими були враження від країни, людей?

-          До того часу я керував бригадою, в якій було 20 досвідчених майстрів. Вони все знали краще за мене. А коли в Афганістан попав, пройшов справжню школу. Інакше з мене не було б толку. Нас попереджали: перш ніж дати роботу афганцям, треба самому все продумати, все до дрібниць їм пояснити, показати навіть, як правильно канати в'язати. Треба було самому все знати та вміти робити. Бо афганці малограмотні. Та й мовний бар’єр існував: вони російської не розуміли. Спершу мені там влаштували екзамен. Я показував, що та як треба робити. Бо, бувало, раніше приїздили люди з міністерства, які на виробництві не працювали, нічого не знали.

-          Що там будували?

-          Бурові, добували газ. А потім той газ вони купляли в нас, тобто у Радянського Союзу, по 5 доларів за тисячу кубів, переганяли й продавали по 40 чи 50 доларів. Заробляли добряче на цьому. Все обладнання наше було: бурові, інструмент, й навіть спеціалісти. Це була ціла концесія.

-          В Афганістані важко було адаптуватися до природних умов?

-          У перший рік погано – спека! У квітні, пам’ятаю, вже дихати було нічим! А бригадир, що там не перший рік працював, потягнув носом: «Це ще не спека! Оце коли дихати будеш боятися….» Бо носоглотку гаряче повітря обпікає й пісок навкруги пурхає. Ми брезентові чоботи надягали, куртку х/б, обов’язково – каску, інакше напече в голову. До 70 градусів пісок нагрівався. Але нічого, звик. Це було в 1969-1972-х р.р., а радянські війська ввели в 1979-му. Я тоді був у Москві на конференції. Коли дізнався, сказав: «Дурне рішення». Бо з ними англійці нічого не могли зробити, вони напівдикі, дуже бідні. Американці зараз теж, бачите, намагаються втручатися, але як трудно воно йде.

-           

Я тоді отримував десь 160 чеків, на 60 можна було жити, у нас була ковбаса, різні делікатеси. Моя жінка там влаштувалася на роботу, донька почала ходити до школи. В перший клас пішла, трохи повчилася. Я в Афганістані почав у настільний теніс грати, тримав чи не перші місця. Адже ми жили в невеличкому поселенні для буровиків. Не було там ні телебачення, ні радіо. Що робити? Грали в теніс, у волейбол. Дві-три години граємо, але дуже спекотно, важко. На роботу брали з собою бутилі 10-ти літрові капронові, пили постійно воду. А афганці п’ють зелений чай без цукру. Три роки з лишком там прожили. А потім жінка знову завагітніла, довелося повертатися на Батьківщину.

Без цього досвіду, вважаю, я би ніколи не став класним вишкомонтажником. Треба було робити як звичайний монтажник. Береш двох-трьох афганців, показуєш їм, що так як робити. Для цього треба було все вміти. Вдома я працював виконробом, там завдання людям дав – і його виконують, люди грамотні, все знають, зроблять. А в Афганістані треба вміти все планувати, щоб якісно зробити й не переробляти. Згодом я міг оцінити роботу вишко монтажника за кілька хвилин, варто було подивитися, як він працює.

А ще я там побачив перші блоки. До нас там працювали татари. У них в Татарстані – степ, тож вони теж почали ставити блоки. Бурові були «Уралмаш 5Д», трьохдизельний блок під блоком. За день могли перетягнути, встановити, відцентрувати. Обв’язка – на місці, сараї – також. Ну, може, щось трохи підремонтують. А так все по порядку. Коли повернувся, почав де тільки можна всюди робити блоки. Хіба що у нас в Україні не можна цю технологію застосовувати, тому що ліси, земля. Блоки не можливо ставити. А на Півночі, куди я згодом завербувався, всюди робив блоки. Виграш – колосальний: монтаж – демонтаж у 5 разів швидший.

Після Афганістану у Львові роботи не було. Поїхав Главк, і там мені запропонували їхати працювати до Ніжина.Там нам квартиру дали маленьку двокімнатну. Я день і ніч працював: спочатку - старшим інженером, а вже згодом – начальником вишкомонташного цеху НГРЄ. Спершу бачу, люди там грамотні. Тож одразу за роботу не беруся, приглядаюся. Даю завдання ланковим. Люди собі працюють. А за тиждень помічаю, що трьохдизельний блок неправильно затягують. Це дуже кропітка робота. Установка «Уралмаш 3Д». Вишка вже стоїть, лебідка – стоїть, фундамент готовий. Треба через основу вишки протягнути трос, щоб кардани до лебідки відцентрувати. Тож я в перший раз взяв керівництво на себе. Щиро кажучи, мене «послали». Адже таких «грамотних» багато було. Але я вже «розійшовся». В Афганістані, на Західній україні начальство поважають. А тут таке… Люди дуже відрізняються. Послали – і начебто інцидент вичерпаний. Але я не відступився, показав, як треба робити. Все вийшло. Відцентрували трьохдизельний блок. І на другий день я вже сам давав вказівки ланкам, розподіляв обсяги роботи, навантаження. Вони спочатку не погоджувалися: ні, треба більше часу. «Тоді я буду з вами робити!» - стою на своєму, вдягаю спецівку, починаю робити з усіма. І ми-таки зробили за день. Наступного ранку знову розподіляю обсяги роботи. «Ні, ми три дні будемо це робити». - каже одна ланка. «Тоді я з вами буду працювати», - відповідаю. Знову зробили за день. Вже в наступні дні вони вже не сперечалися. Так я обійшов усі ланки. Взяв бригаду в свої руки. Керівництво контори буріння зрозуміло, що я маю тяму, й призначило мене начальником вишкомонтажного цеху. Так я пропрацював там чотири роки.

Запропонував і запровадив кілька раціоналізаторських винаходів. Я сам не писав, мені допомагали. Отримав зверху відгуки: добре зробили. Приносили гроші. Було, що тягнули вишку через залізничне полотно. Зразу трьохдизельний блок, потім – вишку. Потяг стояв, чекав. За годину впоралися. Далі – ЛЄП (лінія електромереж). На всіх нарадах у міністерстві з питань вишкобудування я виступав від імені треста. Мав авторитет. До мене управляючий тресту приїздив на розмову, пропонував підвищення на посаду начальника всіх вишкомонтажних цехів. Я не погодився, а пішов у Методичну експедицію з геолого-економічних досліджень у Чернігові (на Щорса, 12), де розташований підрозділ Державного геологорозвідувального інституту.

Довідково: Український державний геологорозвідувальний інститут (УкрДГРІ) — заснований у 1952 році у Львові (до 1957 р. — відділення Всесоюзного науково-дослідного геологорозвідувального нафтового інституту). Основний напрям наукових досліджень — обґрунтування методів пошуків розвідування нафтових і газових родовищ в Україні. Має відділення у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові.

УкрДГРІ — єдина в Україні науково-дослідна установа, що задовольняє нагальні потреби геологорозвідувальної галузі в фундаментальних і прикладних наукових дослідженнях. Заснований у 1957 році на базі Українського відділення Всесоюзного науково-дослідного геологічного нафтового інституту з підпорядкуванням Головному управлінню геології і охорони надр Української РСР. Є безпосереднім спадкоємцем і продовжувачем справ Карпатської школи вчених-нафтовиків, започаткованої ще на початку XX століття.

-          Тоді як раз Генсєком став той, що після Брєжнева прийшов, - продовжує перегортати сторінки свого яскравого трудового життя Михайло Приймак. - Наступним - той, що весь час по лікарнях лежав. І далі Горбачов, який розвалив СРСР. Це було неправильно. Я тоді получив квартиру, платив 7 рублів за все: тепло, світло, квартплату. Так що я там трохи поробив, а тоді стало скучно. Один раз на рік я бував у кожній з 16 експедицій в Україні: тоді у Львові було 3, уХаркові – 3, у Чернігові -3, Полтаві – по 5, навіть у Криму було 2. Підбивав підсумки, хто краще працює, хто відстає, запроваджував нові методики. Всіх виконробів знав особисто, усіх начальників. Зробив нові норми часу - укрупнені, десь понад 250 варіантів запропонував. Тому що один - в такий спосіб будує, другий – по-іншому. Розказував усім, що та як можна покращити. А потім зібрався й завербувався на Північ.

Примак3-вертолет

З Чернігова – на Північ у складі «летючої бригади»

-          От про це прошу розказати детальніше!

-          Напевно, так мало статися. Щоб потрапити на Північ, я їздив у Білорусь, їздив до Івано-Франківська – але не складалося. Вже згадував, що кожен рік відвідував всі експедиції, але спершу завжди заходив у трест. І от якось зустрів там Леоніда Мосіна (ми колись разом у Белзі працювали). Це просто містичний збіг! Адже могли розминутися буквально на кілька хвилин! Мосін тоді на Півночі працював, в Комі АССР. Ми зустрілися, як годиться, пішли в ресторан, випили-закусили, й він запропонував мені створити «летючу бригаду». Я погодився. І він мені вже за тиждень зателефонував, що про все домовився. І хоча там уже було 6 бригад, мою взяли сьомою. За нами мав прийти літак. Я вже й домовився з однією бригадою, але вони відмовилися. Тоді я пишу оголошення, розвішую на стовпах у Чернігові, і вже за годину перша людина приходить з Радіозаводу. Так я набрав спочатку 16 чоловік, які не лише бурових, і трактору не бачили. Тестове завдання бригаді дав таке: рубіть канат. Вони спершу рубали десь півгодини, а далі навчилися за хвилину. І в'язати вчив, і все вчив. Мені Мосін на демонтаж свою бурову залишив. Бо там було заведено так: працюють півроку, потім півроку – відпочивають, бо грунт розкисає, не можливо щось робити.

-           

Ми приїхали в день смерті В.Висоцького – 22 серпня. Так почався «північний період» - найбільш плідний у моєму житті. Попав у Вуктильську вишкомонтажну контору. З моєї бригади ніхто раніше монтажником не робив. Всі в основному були з Радіозаводу. Я одразу виділив одну людину – Анатолія Бондарчука, дав йому обв’язку робити, він швидко розібрався. А я почав демонтаж бурової. Першою потягнув вишку. Трактористи в нас були місцеві, 6 тракторів С-100, С-130. Як почав тягнути вишку, хлопці кажуть: знімай лебідку! Пісок. Трактори ледь тягнуть. Треба було весь час чистити від піску. Я вже хотів зняти лебідку, аж тут – обід. Поки ми обідали, я кажу: «Треба дощу». Вийшли – пройшов дощ. Ми потягнули далі з лебідкою. Все вийшло, поставили на точку. Решта справ пішла веселіше. За три місяці зробили вишку.

Мосін каже: нічого не міняй, зроби, як було раніше. Я все поставив так, що не треба було нічого переварювати. Але трохи модернізував прийомний міст. Поставив посередині швелер, щоб труби легше затягувати. Це оцінили буровики. І сказали, що бригада хороша. Передали начальству. І так почалася наша робота на Вуктилі. Я трохи добрав бригаду і розділив її на три частини. Поставив Анатолія Бондарчука й Віктора Бровка керувати. Робота йшла злагоджено. Навіть семеро працюють, коли вахти міняються. Додатково взяв два кухаря. В кожній частині бригади був кухар. Не хотів зв’язуватися з кухарями з ОРСУ, а тримав за рахунок бригади. Бо знав, що кухарі з ОРСУ готують так-сяк. Щось там приготують, меню вивісять, хочеш – їж, не хочеш – не їж. А своїм дівчатам я сказав одразу: «Готуйте, як вдома для своїх чоловіків». Це питання вирішили. Все було добре. Зробили ще й баню з парилкою, бо в Комі часто йдуть дощі, взимку бувають сильні морози, а нам же треба робити. Прийшов з роботи – попарився, поїв смачну їжу, як вдома, поспав у теплому ліжку, і зранку – знову «як огурчик». Майже не хворіли, не застуджувалися. Я піклувався про здоров’я людей, адже я за них відповідальний. В других бригадах такого не було. Бані не було.

Там теж почав робити блоки. Насосний блок розбив на 2 частини. Поставив над кожним сараї з труб. Труби брав ті, що інші бригади відбраковували. Вишки – «Уралмаш 3Д». Вишечний блок і трьохдизельний на своїх блоках. А насосний треба було перетягувати і кожного разу сарай робити. Біля бурової – ліс, поїхав і нарубав. Нам давали 3 га, аби вертоліт міг сісти поруч. Працюємо. Бурові ємкості на бурових ніхто ніколи не чистив. Треба було парити й витягувати. Як мене не було, Віктор Бровко за 15 днів переставив бурові. Бо блоки. Я приїхав, тільки ЧСМ відпарив і перевіз. Отака робота з блоками. Так пройшло 4,5 роки. Моя жінка захворіла, тому вирішив розрахуватися й повернутися. Знову пішов в МЕГЕІ.

«Завжди починав з побуту, аби людям добре працювалося»

-          Потім мені хлопці розповідали, що директор Вуктильскої контори буріння Володимир Габелія пішов в Уренгой начальником тресту, - продовжує розповідь пан Михайло. - Я написав йому листа, бо він мене добре знав як спеціаліста. Приїжджав до мене на бурову. Відповів мені, запросив. Я приїхав, кажу: «Хочу подивитися бурові, які ви будуєте». В конторі вишкомонтажників мені дали машину й бригадира. Я проїхав пару бурових на різних ділянках. Мене вразило, що бурові будували погано. Все в снігу, в льоду. Будували кожну 15 днів. В кожну бригаду дали по дві бурові. Одну монтажники зводять, в іншій – бурять. І так 15-20 днів, а потім міняються. Знову зустрівся з Габелією. Кажу йому: «У вас в вишкобудуванні – камінний вік!» Запропонував робити блоки й посаду головного інженера. Але нові вишки без креслень я не збудую. Тому як завжди пішов бригадиром. А люди мої в Вуктилі розрахувалися й до мене приїхали. Майже 60 чоловік. Правда, не всі. Я добрав зварювальників, нам завезли 8 бурових БУ-75. Почали працювати. Кухарі знову були свої. Збудували парилку. Красота!

А де ж брати труби на блоки? А тут рядом були головні, куди вишки йдуть від кожної бурової, що пробурили. І на три дні газ на факел. Після цього бурову приймали та тягнули на головні. А звідси вже 1000 мм трубою тягнули ще кудись. В Уренгой. А там 1400 мм трубою газ ішов поперебіжно. Там працювала майже тисяча працівників. Теж вахтовики. Ціле поселення з вагончиків. Збудували баню, але не догледіли, і вона за тиждень згоріла. За банею треба дивитися весь час! Майстер один дізнався, що у нас є баня, прийшов оглянути. Як дізнався? Ми весь час продукти брали у них в ОРСі на головній – поїхали, що треба – купили. І хтось обмовився, що у нас є баня. Прийшла з тієї бригади до нас делегація, кажуть, що до них комісії різні з Уренгою їздять, треба їх десь приймати, тож чи можна до нашої бані приходити?

«Можна, - відповідаю, - але тільки вдень. Бо після сьомої мої монтажники миються». Погодилися й поцікавилися: «А що вам треба натомість?» «У вас там металу на цілий квадратний кілометр, треба все – труби, метал, прокат», - відповідаю. Він попередив, що офіційно відпустити нічого не може – такі тоді були часи, це було заборонено. Але дозволив брати все, що треба, мовчки. Кожен ранок я відправляв на ділянку тієї бригади трактор «Азінмаш-5» (той, що з краном), давав список, що нам треба. Привозили. В мене були такі специ, які знали, де та що шукати. І привозили все, що треба.

А коли треба було прийняти бурові, то ніхто нічого не прийме, бо я нічого не виписав. Далі бачу: лежить труба 1000 мм відбракована. Тож я беру кран КП-25, бульдозер, беру одного чоловіка, і ми їдемо по цю трубу. Бо мені треба було на лижі під блоками. І так я побудував 8 бурових на своїх блоках за півтора роки. А перетягував бурові за три дні, інколи – й за добу. Ті бурові, що здавали бурові бригади, забирали другу вишку. Потім мені розповідали, що мої бурові по три терміни відпрацювали – по 20 років! Вже тоді хтось їх приватизував і робили.

Коли виходили на Ямбург – нову газоносну площу в 150 км, цілий рік будували бурові. Не встигали. А тоді план був: не встигають – без премії залишаються. Тоді взяли дві мої бурові. Шість камацу – по кожному блоку – прийомний міст. Насосний блок і вишечний блок. За десять днів без підготовки траси, перед Новим роком – дотягнули, забурили. Задоволені – премії отримали! Але вже без мене, бо я пішов на Ямал. Габелія прислав головного інженера експедиції, і той сказав, що без мене Ямалу не буде. Там немає отсипки, глини багато. І я поїхав на Ямал. Це було дуже вчасно! Бо працювати на Уренгої дуже небезпечно. Там я зістарився років на 10. Там газ, родон. На одного він діє, на іншого – ні. На мене – діяв.

Там була своя медична комісія, кожного перевіряли дуже ретельно. Один приїхав мій знайомий, почав працювати, а його жінка 2 місяці лежала. Потім забрала дітей і повернулася до Вуктилу. В мене теж були хлопці, в яких тиск стрибав до 200, а у Вуктилі було нормально. Так що я радий був поїхати з Уренгою. Директор ВМУ мене не відпускав, але я сказав, що здоров’я погіршилося, погано почуваюся, тоді відпустив.

Десь перед Новим роком я поїхав в Ухту. Контора ЕГБ. Зустрів Габелію. Сказав, що треба працювати, замовляти метал, прокат, труби 1400 мм, трубі інші, «сандвічі». Десь у березні-квітні мала бути доставка: мої матеріали та бурові БУ-75. Але треба вийти раніше, щоб прийняти обладнання. Вирішили взяти вагончики вроссипну. На Харасевєє (там була під база). Там колись у нас побудували пятиповерхівку номерів на 50-60. Це не перший вихід на Ямал.

Треба було підготувати вагончиків 3-6, станцію завезти, ГСМ, все везти тракторами. Завезли вагончики, нам звільнили приміщення. Почали збирати вагончики, зібрали. Прийшли трактори. І Анатолій Бондарчук потягнув. Як завели станцію, то не виключали. А так темно, березень був, дні темні. Але дійшли. Почали будувати вертолітний майданчик. Я знову розбив бригаду на дві частини. Одну, як завжди, очолив я, другу, як в Уренгої – очолив Бондарчук. Я писав йому, що треба зробити, тому що ми на Ямалі лишалися. Вертоліт прийшов – вони вийшли, а ми – зайшли. Часу для спілкування не було.

Нам виділили ділянку в болоті. Почали сваї бити, а деякі – провалюються. Довелося переїжджати. Потом ще раз навесні. А за два роки з’ясувалося, що треба ще раз, через річку, на другий берег. Обжилися. А тут караван прийшов. Почали розвантажуватися. До каравану – 15 км, ближче – не можна. Туди криголам притягнув. Возили тракторами на берег. А далі – машинами всюдиходами. Почали приймати бурові, матеріали. Я днями – за кресленнями. Справа в тому, що відсипки нема. Тому колонна голівка на 3,5 м від землі. Довелося вишку піднімати на 7,5 м, потім – на 8 м. Прийомний міст теж довелося піднімати на 6 м. Але на чому ставити бурову? В Урегної була відсипка. Думав-думав і придумав. Поставив понтони одразу під крани – РДК ставив, бо тонув. А потім вирішив ставити і під бурові. А скільки труб треба ставити – тями немає. Рішив по дві труби на кожен понтон. Якщо мало – добавлю. Потім з’ясувалося, що вгадав!

Ліву та праву половину – по 4 труби діаметром 1420х18 мм. Не підсилював. Зверху жолоб під трубу діаметром 1420 мм. Ми ставили понтони на весь цикл буріння. Бо восени морози, і понтони можна ставити. Літо тривало десь місяць. А ми понтони ставили на три точки через 20 м (бурові стояли через 20 м). Одну бурову зробили, щоб і сипучі (під розчин), і блок цементажа, колони під обсадку розставили теж на 20 м. На прийомному мості поставили кран-балку, щоб приймати з вертоліту вантажі та обсадні труби. Весь низ бурової підстелили, щоб жодна крапля розчину не попала. Все йшло в чани прийомні по жолобу. Потім сарай. Зробили з сандвічів. Через три метри була труба, до якої сендвічі кріпили.

Насосний блок зробили теплим. Зразу на півтруби варили листи, потім ставили утеплювач, і зверху нижче – листи. Варили наглухо, теж на півтруби. Зверху ставили обладнання, чани. Вони мали проміжок під дном чану десь 100 мм. Потім ставили калорифери по всьому насосному блоку – КвТ на 100, і чани, обладнання були під температурою. А виходило через ротор. Люди працювали без куфайок, тому що тепло. З-під ротора дув гарячий вітер. До цього превентора можна було заходити в капцях у будь-який час. В насосному на підлозі теж було тепло. Ми бурили. Всю породу, робили розчин. Поставили вітряк. Американці в той час бурили на Алясці. Ми йшли навздогін. У них блок – 500 тон, у нас – 400 тон. Потім у них з’явився блок на 1000, і ми на це зважилися.

Золота медаль ВДНГ – як найцінніша відзнака

-          В них, вихвалялися, вже за 7 метрів росте цвіток. А в нас на півметра – мох, квіти, бо не було розливу. Розчину – ні краплина не падала. Рештки вивозили на вертолітну й вивозили в кар’єр. Ніде ні краплі розливу. Ми бурили, приїздив Грінпіс. Всюди буріння закрили, а в нас – дозволили бурити все літо. В нас амбарів не було. Потім ми бурили скажин 100, а нам сказали переїзджати на другий берег річки – метрів 150. Замовили проект. Проектний інститут запропонував підготувати його за півтора роки. Тоді В. Габелія наказав мені усно робити переправу. Бурив підпори (сваї) та міряв. Найбільша глибина була десь метрів 5 в руслі річки. Ставив сваї. Лід був товщиною десь до метра. Я зверху обв’язав трубами, залив до півметра, потім знову обв’язав трубами, щоб перекрити низ. Бо якщо робити один раз, сваї можуть роз’їхатися. Потім ще раз залив, щоб перекрити труби обв’язки. І настав день. Я рішив зразу вишечний блок з насосним (400 тон). І камацу задіяли. Спочатку поклали 6 штук, аби затримати. Бо спуск не хотів рити два бульдозери камацу. Це написав у своїх спогадах Габелія. Він сказав - 700 тон на переправі.

Ось цитата зі спогадів Габелія: «Со льда забрали все. На берегу – половина грузов в навал. Все самое необходимое свозим на месторождение. Остальное – складируем на берегу реки. Вывезем позже, может быть, летом. Дизтопливо все не приняли, осталось три тысячи тонн, зато ТС забрали 10 тысяч. Будет вертолетчикам дозаправка. Две вертолетные площадки построены. А у Приймака еще и рельсовую дорогу на понтонах к площадке соорудили: груз возить можно на платформе. Опять же природе – никакого ущерба. Приймак любитель таких штучек. Когда на переправу тащили в упряже блоки буровой на точку, все наши примчались смотреть на это чудо. Ошалели от наглости и дерзости, и от такой красоты. Только Езепенко, заместитель начальника управления по бурению Мингазпрома был мрачен, предрекал, что все перевернется, зароется, опрокинется. Я его знал давно как опытного нефтяника, уважал, а тут он к моему удивлению, заныл. Когда форсировали переправу, и камацу сходу повели блоки на лед, Езепенко побледнел и кричал: «Не выдержит, хана, 700 тонн на льду!». Но Приймак любил фокусы. Накануне, когда проверяли трассу, он показал мне лунки, кольцом обурившие переправу. Задумано так, что лед должен прогнуться под грузом. Если расчеты правильны, то лед не расколется, и блоки проскочат. Так и случилось. Громадный круг льда притопился, забили десятки фонтанчиков, блок проехал, и все, как в сказке, вернулось на свои места. Орали все, обалдев от увиденного, а Езепенко влюбился в Приймака, переселился к нему в бригаду. Кстати, не прогадал. Там были лучшие поварихи».

Переїхали бурові, а потім ми. Вагончики згрупували. Десь 20 вагончиків. Сушилки-перевдягальні там були. Баня в одному з них – тимчасова. Потім ми збудували окрему баню – велику. Туалет – окремо. Калорифер весь час робив, було тепло. Потім ми відмовилися. Зробили чани важкі на санях. Весною ми з ППУ трактором вивизили десь за кілометр і вичищали. Воду брали поруч, насосна плавала. Ми зробили понтони, щоб до насосної діставатися. Для котлобаку (їдальні) робили очистку – до 3000 л було очищеної води.

Зробили овочехранилище. Восени завезли картоплю, моркву, все на лавках. Температура була десь +2. Поставили внизу, біля котлобаку. Бо мясо можна цілий рік возити, а зимою картоплі ніде взяти. До весни нам вистачало.

В мене був свій ОРС. Габелія дав команду. В них в експедиціях був свій ОРС. А мої кухарі, що ще з Вуктила, всюди за мною ходили – і хлопці, і кухарі. Десь через рік, коли контора ВМУ зробили. З експедиції трест зробили. Ну, і Ямальське ВМУ відкрили, мене начальником десь за рік поставили. Першу бурову зробили – тепло, сухо. Потім запросили начальника Газпрому Черномирдіна В. Він подивився на бурову і сказав: «Ми такі бурові здатні будувати! А хто з конструкторів допомагав? Які спеціалісти з заводу були?» А ніхто ж не допомагав. Ми з монтажниками зробили. Я не знав, що можна запатентувати. Знову допоміг Мосін – привів він начальника по патентах з УкрнНІГРІ – той сказав, що можна. І так я получив патент тільки в 1991 році, а також Золоту медаль ВДНХ теж в 1991 році.

Чернігівський Ямал з’явився завдяки «Газпрому»

-          А розкажіть про те, як вам вдалося «вибити» гроші в «Газпромі» для поселення вахтовиків під Черніговом.

-          Мені якось подзвонили свої люди: «Присилай делегацію! Гроші виділяють всьому «Газпрому». Кому – на будинок, кому – на щось інше. Я послав, і мені виділили десь мільйон рублів на будівництво поселення для вахтовиків. То були великі гроші. Ми з Бондарчуком об’їздили навколишні села під Черніговом, дивилися місцевість. Шукали довго. Потім він каже: «Є ще одне місце». Ми заїхали від Десни. Я піднявся на кручу, подивився на Снов – сподобалося! Зразу поїхали до голови колгоспу. Хотіли взяти лише три гектари. А він каже: там десь 15 га. Рішення треба проводити через Кабінет Міністрів. А про три гектари можна було рішити на рівні області. Був у мене ще один зам – зібрав в області 9 керівників. І вони поставили підписи, послали документи до Кабміну. Нарешті рішення було прийняте. Пройшло десь 5 місяців до цього моменту.

-           

Зразу пішли в земельний відділ, щоб замовити план: де дороги, де комунікації, ділянки по 12 соток. Гроші на рахунку є. Зробили асфальтову дорогу. На 3 км витратили десь 80 тисяч. Дешево. Зробили водогін із чавунних труб. Сталеві вже зносилися б. А ці слугуватимуть 200 років. Зробили водонапірну башту за моїм кресленням. Дві труби діаметром 1420 мм, стінка – 18,5. Зварили. Зверху вертикально поставили 50 кубову ємкість. На фундамент пішло десь 60-70 кубів бетону. До цих пір стоїть і напір є. Пробурили дві свердловини. Є вода. Паралельно будували ЛЄП, стовбури поставили бетонні. Дріт теж хорошого сєченія. Робили спеціалісти. Пішло десь 60-70 тисяч. Почали зводити спорткомплекс. Завезли труби на газ.

В мене було дві бригади, ми взяли в оренду частину лісгоспу. Валили десь 25 тисяч кубів – все своє. Самі возили ліс. Частину залишили в Ухті. Близько 1,5 тисяч кубів відправляли на поселення. Міняли ліс на цеглу, труби. Шкода, що не встигли добудувати спорткомплекс.

-          На наступний рік «Газпром» давав уже два мільйони. Ми би все встигнули закінчити. Але восени СРСР розвалився. Інфляція все, що залишилося, зїла. Тому газ і не встиг підвести. Вже згодом домовлявся в приватному порядку про відведення газу. З ВМУ я звільнився. Пішов у приватну фірму. Вважаю, що це була помилка. Міг взяти акції «Газпрому» – не взяв, відмовився. Повернувся до Чернігова десь за два роки. З Ямалу мене ніхто не гнав. Сам пішов. І патент міг би продати. Зробив генеральну довіреність на одного зі своїх коллег, але він мене обманув, сказав, що нічого в нього не вийшло.

-          А чим займалися вже тут, коли звільнилися?

-          Десь три роки після того, як повернувся з Ухти, нічого не робив. Дім не закінчив. Але квартиру доньці Наталі з онуками купив (на той час вона розлучилася з чоловіком). Треба було онуків піднімати. Придбав з допомогою А.Бондарчука два блоки на вул. Широкій і поставив там деревообробне обладнання, станки, фрезер. Зробив три сушилки. Зробив піч. А паливом була стружка. Робив двері, паркети, наличники. Возив до Києва, отримував гроші. Завдяки цьому вчив онуків, Саша-старший вступив у Долгопрудному під Москвою в інститут престижний. Міша-молодший у політехнічний вступив. Я половину плати за навчання віддав, половину – його батько. Ще й стипендію онукам платив: 400 грн. на місяць – Міші, а Саші – 150 доларів. Онуки вивчилися, отримали дипломи. А щодо мого підриємництва, то на Широкій на мене «наїхали» - сказали, що виробництво пожеженебезпечне. Я розібрав свої сушилки, обладнання відвіз у сарай на Ямал. Почав здавати блоки в оренду. Десь 15 років вони вже в оренді. Підприємці хотіли їх в мене викупити, давали хороші гроші, але я не продав. Жінка не дала. А міг би купити окреме приміщення й працювати до цього часу. Ну, не судилося. І тепер вони в оренді.

Пенсію мені підвищили, тож нині маю пенсію й оренду. Живу. А от будинок на Ямалі не закінчив. Перший поверх лише готовий. А БТІ без мене прийняв його в експлуатацію. Лише за підписом голови сільради. Я почав судитися. Вже рік скоро буде. Бо заплатив податок, а тепер повернути його не зможу. Отак і живу. Є чим зайнятися. Мене називають «засновником» Ямалу. Бо в «Газпромі» мені дали гроші за те, що зробив такі бурові на Ямалі. Зараз на Бавоненково поставлии 16 земснярядів, добивають пісок і сиплять. Поставили бурові Уралмашу. Нищать природу. А ми ж там рибу ловили, її було – завались. Дружили з місцевими...

-           

Коли будував будинок, сподівався, що донька з родиною, онуки будуть зі мною там жити. Але не судилося. Лише зрідка туди навідуюся. А інші там всі там живуть. Корів не тримають, але дехто тримає курей. Років 15 там живе Валентин Мельничук. Коли були ділянки по 4-5 тисяч доларів, він купив три, об’єднав і побудував хату добру, басейн. У нас там десь півсотні чоловіків – нові українці. Тихо, спокійно. Це як Конча-Заспа під Києвом.

«Всі хвороби - від лінощів»

-          А розкажіть трохи про ваших онуків, чим вони зараз займаються?

-          Онукам 27 і 31 рік. Донька допомагає молодшому - Міші, у нього своя поліграфічна фірма, непогано заробляє. Він не робить за спеціальністю. Батько у нього займався поліграфією, так він поруч навчився. Я йому допоміг купити перший ксерокс, комп’ютер. Саша завжди добре вчився. У нас навіть є грамота від Міністра освіти. Його другий дід був математиком, працював директором школи. Напевно, ці здібності онуку й передалися. Він раніше рекламою займався, працював у фірмі «Яндекс» у Москві. Закінчив фізико-технічний інститут. Потім вирішив виїхати за кордон. Хотів попасти в Google, але його не взяли. Так він поїхав працювати до Парижу, а зараз живе у Каліфорнії, займається розробкою штучного інтелекту. Донька Наталя з ним по Скайпу спілкується. Рідко зустрічаємося.

-          Сумуєте за старшим онуком? Не шкодуєте, що поїхав аж у Каліфорнію?

-          Це його справа! Що я можу зробити?

-          Цікаво, чи бували в нього в гостях?

-          В онука – не був. Але в Америці - бував двічі, ще коли в «Газпромі» працював. Перший раз поїхав, бо ми хотіли замовити обладнання для бурової. А потім я перейшов до іншої компанії, ми планували купити там завод. Нам давали кредит на 100 мільйонів, це ще за СРСР. Ми підбирали завод, вже навіть земля була відведена - 15 га. Завод мали будувати в Ухті, але не склалося. Я розрахувався й повернувся в Україну.

-          Взагалі про щось шкодуєте в своєму житті?

-          Що не взяв акції «Газпрому». І що пішов з посади начальника, коли закрили Ямал. Можна було б ще кілька років там працювати. Гординя часто мені заважає. А це смертний гріх, знаєте? Як і жадібність, заздрість. Якщо щось сказав, то вже не відступлю. Інколи шкодую, але шляху назад нема. Жінка моя має 5 тисяч акцій. За них зараз дають 100 тисяч. Потім тут у мене купували, давали за них 200 тисяч доларів, але я не продав. І дружина сказала: «Ні». А гроші розійшлися б. Зараз здаю блоки в оренду підприємцям, на життя вистачає. З Афганістану я привіз «Волгу». У мене були колись і «Камази», і «Крази», я їх викупив. Так само й станки. Планував лісопилку тут відкрити. Але все зараз стоїть без діла. Гроші в мене не тримаються, скільки є – витрачаю. А нащо гроші взагалі? Аби витрачати..

-          Знаєте, мені імпонує ваше позитивне й легке ставлення до життя. Що ще вам допомагає зберігати внутрішній спокій і оптимізм, почуватися активним і бадьорим?

-          Гадаю, що мене Мати Божа Казанська весь час тримає. В Бога вірю. Раніше виписував багато науково-популярних журналів, це зокрема, російською: «Затерянные миры», «Искатель», «Открытия и гипотезы», «Секретные расследования», «Загадки природы», «Наука и техника», «Вселенная», «ПланетаХ». Вважаю, що й машину часу вже винайшли. Тільки тримають це в секреті від звичайних людей. Читаю й газети: «Бульвар Гордона», «Интересная газета».

-          Надзвичайно цікаво з вами розмовляти! А давайте ще трохи поговоримо про ваш спосіб життя. Шкідливі звички маєте?

-          Раніше майже щодня пив каву, іноді – з коньяком чи просто коньяк без кави. Але зараз як вип’ю – не можу зупинитися, можу цілу пляшку випити. Хочу обмежити. Не палю вже років 20, але колись трохи палив. Коли на Ямалі був трудний час, наприклад, вишку треба тягнути, - трошки курив, воно заспокоює.

-          Ви ще розповідали, що захоплювалися настільним тенісом і волейболом. А зараз робите якісь фізичні вправи?

-          Так, грав у волейбол років до 65, поки не впав і не вибив плече. І зараз бігаю кілька разів на тиждень. Як відчуваю, що серце болить. Ні, не вулицею, а по хаті. Зі спальні у вітальню, через коридор і кухню й назад. Розганяюся добряче. Днями бігав 35 хвилин. А з гантелями робити вправи – вже і ліньки, і руки заслабкі. Втім, вважаю, що всі хвороби йдуть саме від лінощів. А серце в мене погане. Поки молодий був, не звертав уваги. А коли проходив медкомісію перед Афганістаном, хотів туди вдруге повернутися, знайшли в мене рубці на серці. Треба бігати кожному, тому що ходьба нічого не дає. Ви бігаєте?

-          Бігати-не бігаю, але фізичні вправи роблю щодня. А газети якісь читаєте, телевізор дивитеся?

-          «Бульвар» Гордона читаю. Колись читав аналітику – «Дзеркало тижня», але вже тяжко дається. Вони правильно пишуть, але й брехні багато. Телевізор дивлюся, але переважно спортивні програми. Особливо полюбляю змагання з великого тенісу серед жінок. Всіх спортсменок знаю, хто де грав, що виграв, на якій сходинці у світовому рейтингу. Прокидаюся десь о третій ночі, потім ще дрімаю до п’ятої. Дивлюся теніс години дві, звук убираю, аби не заважати нікому. Потім десь о 7-й ще дрімаю. Вранішні сни мені дуже цікаві сняться! А лягаю спати десь о 23.00, але ще щось читаю, поки не зморить сон. Погано сплю. Колись теніс починався о третій ранку, то я постійно дивився. Були змагання у Катарі, далі були в Дубаї. Переможець має отримати мільйон доларів!

Ще новини дивлюся. За ситуацією в країні слідкую. Схоже, Порошенко може виграти вибори. Ну, побачимо. США готують Вакарчука на цю посаду. Він зараз навчається. Колись Піночет зробив переворот у своїй країні і запросив менеджерів з Чикаго, саме вони й вивели країну на сьоме місце в світі з розвитку економіки. Вакарчук нехай теж набрав би таку команду, а головне - був би чесний. Гадаю, варто щось і для людей зробити, не лише про себе й родину дбати. Мені вдалося залишити щось по собі на цій землі. Це чернігівський Ямал на березі річки Снов. Не кожен бізнесмен, політик чи навіть олігарх може цим похвалитися. Я можу.

-          Дякую вам за розмову! Нехай все складається добре для вас і ваших близьких!

Вікторія Кудіна, Чернігів


  • АНОНСИ ПОДІЙ
  • ПОПУЛЯРНЕ
  • 1
  • 2
  • 3
Prev Next