Колишня редакторка чернігівської районної газети «Наш край» Наталія Бушай для корюківчан ніби родичка. Її свекруха, відома журналістка Віра Бушай — уродженка села Сядрине, що поблизу Корюківки. Як колеги ми знайомі багато років, тісно співпрацювали, завжди щедро ділилися досвідом. На жаль, більше двох років тому чернігівська «районка» припинила свій вихід. Як це сталося, чому, що робила Наталія, аби врятувати часопис, — відверто спілкуємося з нею попри тисячі кілометрів, що нині нас розділяють.
Дорога в журналістику
Наталії Бушай 54 роки. За освітою вона — вчителька математики й інформатики. Якийсь час працювала в школі за фахом, але 1997 року доля подарувала їй шанс круто змінити професію. Вільне володіння комп’ютером дозволило швидко освоїти нову спеціальність — операторки комп’ютерної верстки газети.
Вона полишила гамірну школу й прийшла працювати в редакцію Чернігівської райгазети «Наш край». Але її робота не обмежилася версткою. Як і в кожній «районці», де працювали невеличкі трудові колективи, життя змушувало вчитися всього, зокрема, писати, фотографувати, працювати з рекламодавцями.
І дійсно через 15 років, у 2012-му, Наталія стала редакторкою комунального підприємства «Редакція Чернігівської районної газети «Наш край». А за п’ять років в Україні почалося роздержавлення газет, чернігівську «районку» реорганізували у ТОВ «Чернігівський край». Трудовий колектив став власником газети, а Наталію Бушай обрали директором товариства.
Після 24 лютого
— Наталіє, «Наш край» тривалий час був однією з найтиражніших районних газет, мав гарний дизайн, цікавий контент. Від початку великої війни він не виходить — чи є можливість відновити випуск видання?
— Наша газета «НК» виходила друком до 24 лютого 2022 року. Напередодні повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну був наш останній номер. Чи виходитиме далі — час покаже.
— Знаю, що ти постійно відстежуєш ситуацію щодо районних газет на Чернігівщині, хоча живеш у Німеччині, часто дискутуєш у нашому редакторському чаті. І досі болить?
Я виросла в газеті, зрослася з нею, бо працювала і кореспонденткою, і відповідальною секретаркою, і лише потім редакторкою. І ще гірше через те, що в такий час, коли триває війна, хотілося б бути в професії. Але моя професія й навчила мене раціонального мислення, коли приходить розуміння, що більше ти не здатен зробити нічого. Все. Крапка. Бо до цього багато років я вела свою особисту „війну“ з часом і обставинами за виживання «НК».
Боротьба за виживання
— Чому так сталося, що було початком кінця?
— Вперше на загал скажу, що причина закриття нашої газети криється не лише в тому, що почалася повномасштабна війна. Два останні роки йшов відлік на місяці й дні існування «НК». Результатів кожної передплатної кампанії чекала, як вироку. Тираж танув на очах. У січні 2022 року він не дотягував і 1200 примірників.
Це при тому, що передплатна ціна на газету була така ж, як в обласних чернігівських газет «Гарт» і «Вісник Ч». Отримали мізерну суму коштів від передплати — менш як 150 тисяч гривень. А редакції на місяць потрібно було на той час мінімум 50 тисяч (зарплата, комунальні послуги, папір і багато іншого). Здаватися не збиралися, хоча надій на дофінансування бюджетними коштами було мало. Так само як і на рекламу.
— У бюджеті Чернігівської районної ради на 2022 рік на висвітлення діяльності було закладено аж (!) три тисячі гривень. Це не помилка, саме так. Якщо можна, хочу подякувати зараз Михайло-Коцюбинській громаді, яка підтримувала нас ці роки. Але плюс 60 тисяч у рік — це не так багато для нашої справи.
Надії покладала на місцеві вибори по округу №206, які були оголошені після трагічної загибелі народного депутата Антона Полякова. Плюс виграли тендер на 25 тисяч гривень, до якого «НК» долучила Вікторія Сидорова. Пів року могли б протриматися. Далі було б видно. Але війна змусила мене зробити те, чого я не наважувалася робити.
Коли ти розумієш, скільки горя пережили жителі сільської місцевості, особливо ті, де були обстріли, люди втратили житло, майно, рідних. Чи ж їм до газети? Коли розумієш, що ціни на енергоносії та все інше зростуть у рази, а для «НК» це стратегічно важливо, бо ми самі друкували газету. Коли нарешті розумієш, що будуть перебої з доставленням газетного паперу, а потім і самої газети. Що залишається?
— Коли почався болючий незворотний процес?
— Хочу повторити: повномасштабна війна лише прискорила процес нашого занепаду. Проти локальних медіа виступив передусім час, коли у бізнесу з’явилася можливість розміщувати рекламу в інтернеті, соцмережах. Наші передплатники також потроху «переїхали» в Фейсбук.
Плюс поштова реформа, коли, вибачте за порівняння, шерифа перестали турбувати проблеми індіанців. Виживайте, як хочете. Всі й виживали, як могли. Для «НК» негативним фактором стало й територіальне розташування. Районка без районного центру приречена.
Ці слова сказав мені колись редактор з Херсонщини Валерій Горобець, який на запрошення голови Асоціації регіональних ЗМІ Олександра Назаренка у 2018-му проводив семінар-тренінг для роздержавлених ЗМІ. Мене тоді це добряче зачепило. Але час показав, що Горобець мав рацію. Коли ти в райцентрі, ти ближчий до людей, до передплатників. Ти — єдиний. А в обласному центрі газет багато.
— Наталіє, коли відчутно зменшився тираж „НК“?
— Вже у січні 2018 року тираж «НК» впав на 1200 примірників. Мали чотири тисячі, залишилося 2800, а у січні 2019-го було 2100. Від передплати до передплати втрачали по 100, 200, 300 наших шанувальників.
— Чи можна було зупинити цей руйнівний процес?
— Намагалися. Передусім дуже багато зусиль покладали на передплатні кампанії. Оголошували конкурси передплатників, де проміжними подарунками були скатертина чи чашка, а серед п’яти головних призів чого тільки не було — від мішка цукру до мобільного телефона.
Сама ж редакція вдавалася до жорсткої економії коштів. Я дуже боялася знову залізти в борги, бо у 2012-му році нашому колективу довелося розгрібати, скажімо так, чуже попелище. Зарплати у нас завжди були мізерні, а колектив потроху скорочувався й скорочувався.
— Напевне, своє зробив і коронавірусний карантин? Принаймні у нас через цю хворобу довелося зменшити колектив наполовину.
— Звісно, вплинув на ситуацію й коронавірус, коли я запропонувала нашій коректорці, вже пенсіонерці, Ользі Цибульській написати заяву. Відповідальна секретарка Олена Шеремет переїхала жити в Прилуки. Трохи намагалися працювати з нею дистанційно, але то був не вихід.
Врятувати ситуацію намагалися, коли перейшли на власний друк газети. Це звучить наче привабливо: «Купили друкарський верстат». Але то було старе обладнання, що вимагало багато фізичної роботи.
Фальцювали газету вручну, приходили наші рідні, щоб допомогти скласти розрізнені листи докупи. Потім власною автівкою або на таксі везли тираж на поштову експедицію. Всім було дуже важко. І фізично, і морально, і матеріально. Всі розуміли, що відбувається. Але жили надією — а раптом… Та чудес не буває. Хоча, думаю, аби не повномасштабна війна, ми б щось вигадали.
— Як склалася подальша доля ваших працівників?
— Вони трудяться. Ті, хто працював у «НК», без роботи не залишаться. Це витривалі люди, фахівці високого ґатунку, які мають чудові особисті якості. Вони гідно долали всі випробування часу, з розумінням сприймали ситуацію, я дуже їм за це вдячна. Коли говорити про емоції, звичайно ж, було багато сліз. Усім боляче.
— Пані Наталіє, що можна порадити колегам, які на межі закриття газет. Якою бачиться роль влади в цьому процесі?
— По-перше, спробувати об’єднатися, щоби зменшити фінансове навантаження й раціоналізувати ресурси редакцій. Не варто боятися, що не ти, а хтось інший буде редактором чи редакторкою. Я б зробила єдину спільну газету, з єдиним логотипом і назвою, об’єднавши тиражі, рекламу, дотації.
Щось подібне деякі редакції вже практикували, але то більше на інформаційному рівні. Я ж кажу про інтеграцію в повному розумінні цього слова. Так, читачі будуть обурюватися й обривати телефони, погрожувати більше не передплачувати. Але зменшення кількості передплатників загрожує всім редакціям у будь-якому випадку.
По-друге, у жодному разі не допускати боргів. Виплутатися з них буде неможливо. Моя помилка була у низькій вартості передплати. Не бійтеся її підняти, нехай краще тираж знизиться до мінімуму, зате виграєте щодо витрат на друк. Про кількість сторінок і колір всі й так знають. Але ще можна перейти на спарені номери й виходити двічі, а то й раз у місяць.
По-третє, скорочення працівників. Так, це дуже болючий процес, але краще підійти до нього виважено, планово. Пояснити людям, що варто шукати нову роботу, а може й змінити спеціальність.
По-четверте, не чекати на рятівне коло чи диво. Дива трапляються, але не в нашому випадку. А всі рятівні кола зараз мають спрямовуватися на підтримку ЗСУ. Це не лише об’єктивна реальність, а й наша єдина мета.
— А яка ситуація з газетами за кордоном?
— Не знаю, як в інших країнах ЄС, але в Німеччині люди дуже люблять читати. Не лише газети. Тут книгарня чи бібліотека — дуже популярні місця, де можна випити кави й посидіти на зручній канапі зі свіжим газетним номером. Натомість кількість друкованих видань набагато менша, ніж в Україні.
Кілька видань із загальною сферою розповсюдження, таких, наприклад, як BilD або Spiegel, плюс кілька місцевих. Локальних медіа лише три, причому два з них фінансуються з місцевого бюджету і доставляються жителям міста безплатно.
Третя газета, Donaukurier, виходить друком, коштує в роздріб 1,5 євро за номер (60 гривень), але має й електронний варіант E-Papier. Він приходить на електронну пошту замовника, вартує на місяць 90 центів (приблизно 40 гривень).
Особливість у тому, що пошта, тобто Deutschepost, не займається доставлянням газет, вона орієнтована на посилки та прості листи, які тут популярні напевно більше, ніж електронні. Доставленням передплатних видань займаються редакції, які мають свої сервіси.
Наскільки я зрозуміла загальні принципи життя в Німеччині: вони бережуть все, що можуть зберегти, як на побутовому рівні, так і загалом. Їхнім газетам пощастило.
— А коли ти приїхала в Німеччину?
— В Німеччину ми з донькою приїхали в останні дні березня 2022 року. Перший місяць війни ми були в Чернігові, вибралися дивом, у чому стояли, з речей — лише сумка з документами. Забула взяти навіть окуляри. Важкі часи, тяжкі спомини… Того року донька була випускницею й планувала вступити на навчання. Українці вміють долати труднощі, бо це особливі люди.
— Наталіє, як гадаєш, яку роль може відігравати влада у збереженні місцевих газет?
— Я не люблю уособлювати, бо влада є, була й буде різна. І часто я отримувала допомогу від представників влади різних рівнів, які вболівали за майбутнє «НК». Та коли говорити загалом, то, як на мене, владні інституції в Україні виявилися невмотивованими та незацікавленими у збереженні локальних газет, які досі існують завдяки власному ентузіазму. Питання — чому?
Після роздержавлення кожна редакція стала бізнес-проєктом, успішне фінансове функціонування якого приносило б податки в бюджет, державний чи місцевий. Плюс — соціальна функція, висвітлення питань, які є важливими для держави. Плюс робочі місця.
Але відколи влада отримала можливість вести власні інтернет-сайти, або, як вони люблять писати, «офіційну сторінку в Фейсбуці» (чому офіційна, не зрозуміло), ставлення до ЗМІ змінилося. Нам була відведена роль суспільно-громадського атавізму. Це найлегше — кивати на час і вангувати на тему «Вас завтра не буде».
Так, нашими проблемами іноді цікавилися, вислуховували, але далі декларування проблематики справа не йшла. А потрібно було зробити єдине: на всіх рівнях влади наголошувати на важливості офіційних — я підкреслюю: офіційних, медіа. І продемонструвати суспільству, що не соцмережа, а офіційне ЗМІ є джерелом точної, правдивої та перевіреної інформації.
— Дякую, Наталіє за відверту розмову. Щиро вірю, що українські локальні газети виживуть, а ти повернешся додому і продовжиш справу свого життя. До зустрічі!
