80% випадків – статевий шлях передачі вірусу

-       Пане Андрію, коли особисто ви почали працювати з ВІЛ-інфікованими пацієнтами?

-       Напевно, це було в 1996 році, коли прийшов до лікарні після інтернатури. А «Кабінет довіри» у нас відкрився десь на початку2000-х. Тоді ще не було антиретровірусної терапії, тож ми спостерігали, які ці пацієнти повільно помирають. Це було дуже боляче і для них, і для їх рідних, і для нас – медперсоналу.

-       Яка ситуація була тоді щодо поширення ВІЛ та методів лікування? І що змінилося?

-       Тоді був переважно ін’єкційний шлях розповсюдження хвороби, тобто переважно наші пацієнти були - ін’єкційні наркомани, які не лікувалися. Вони цей світ залишали важко, зі стражданнями. Коли з’явилася антиретровірусна терапія, і люди почили її використовувати, до нас у важкому стані вже не надходили. Якщо пізно зверталися до антиретровірусної терапії, в декого починав розвиватися туберкульоз, пневмонія, гепатит – так звані супутні хвороби тощо. Але це все можна було лікувати. Поступово ситуація щодо шляхів передачі вірусу змінювалися, і на сьогоднішні день у 80% випадків - це статевий шлях передачі.

-       Уточніть, йдеться про статеві контакти без презервативу?

-       Так. Хоча хтось комусь і може розповідати: це не можливо, у мене тільки один партнер, напевно, я десь «підколовся», навряд чи це так. Як би вони не клялися, не божилися, але це дуже мала ймовірність. Всі люди однакові, у всіх є певні слабкості. Вирівнялася картина інфікованих і за гендерною ознакою. Зараз приблизно порівну чоловіків і жінок. А щодо соціальних груп, то це можуть бути дуже заможні люди, і ті, хто перебуває у скрутних життєвих обставинах. Жителі міста та жителі села. Від розміру гаманця та рахунку в банку це не залежить. І гроші не є страховкою. Не захищають. Захищає тільки профілактика та терапія. Це дуже добре, що є терапія, що ми можемо подовжити життя людей. Є тільки одна умова – треба приймати одну пігулку на добу.

-       Можете розказати, як військовий стан у нашій країні вплинув на поширення ВІЛ? Можливо, діагностика була менш доступна у певних регіонах. Чи доступ до лікування обмежений, можливо, на окупованих  територіях.

-       Ми місяць пробули в окупації, але у нас всього було достатньо, були препарати, тести. Нас ці проблеми не торкнулися. Ми могли проводити обстеження, призначати лікування. У нас був запас.

-       А світовий досвід про що свідчить?Адже під час війни сексуальне насильство та насильство за ознакою статі – один із способів морально знищити ворога. І росіяни, на жаль, ним користуються. Причому страждають як жінки, так і чоловіки.

-       Щиро кажучи, мені такі випадки не відомі. У нашому регіоні, як мені здається, такого не було. Можливо, світова практика щось інше розповідає, але у нас так.

-       Може, люди просто мовчать і не звертаються?

-       Не думаю. Якби були такі випадки, зверталися б, можливо, до сімейного лікаря або до нас. У нас достатньо високий рівень обстежень. Ми людям розказуємо, що треба зробити тести вчасно. Якби щось таке було, ми би це виявляли.

«Збережіть життя для України»

-       Нагадайте нашим читачам, які симптоми їх мають занепокоїти, підштовхнути до візиту в лікарню.

-       Скажу так: коли вже з’являється симптом, то це третя клінічна стадія. Це вже доволі пізно. Така людина могла вже заразити велику кількість інших, якщо веде активний спосіб життя. Головне правило – зменшити кількість статевих партнерів до одного. Якщо є статеві контакти з іншими людьми – завжди використовувати презервативи.

У нас ще є така чудова річ, як до контактна профілактика. Ми видаємо препарати тим, хто має ризиковану поведінку. Хто живе з ВІЛ-інфікованими. Якщо вони знають, що буде контакт, адже як-то кажуть, «кохання зле»,то можуть почати приймати такі препарати. І ніколи не заразитися на ВІЛ. Ми видаємо препарати безкоштовно. Але від вагітності вони не захищають.

-       Якщо людина приймає наркотики – напевно, це теж ризикована поведінка. Окрім того, що вона може заразитися через шприц, то в стані наркотичного чи алкогольного сп’яніння може стати жертвою сексуального насильства.

-       Такі випадки бувають. Якщо вже людина приймає наркотики, то нехай обов’язково використовує одноразові шприці. Якщо виявили ВІЛ, то обов’язково приймати терапію. І тоді ці люди не будуть джерелами небезпеки. Крім того, терапія покращує якість життя і продовжує його тривалість. І переривається ланцюжок ВІЛ-зараження. А коли вже з’являються симптоми, то це трохи запізно. Але все одно треба йти до лікаря. І треба чесно розказати, що сталося, який ти ведеш спосіб життя. Тоді лікар може запропонувати зробити тест. Є оральні тести. Тобто не треба здавати кров. І результат буде швидко - вже за 15 хвилин можна зрозуміти свій статус.

-       Ви живете в невеликій громаді. Яка тут ситуація зі збереженням анонімності обстеження, ВІЛ-позитивного статусу людини?

-       Певні проблеми виникають, але їх можна вирішити. Буває, люди переживають: хто й що про них скаже. Або людина займає певну посаду і не хоче розголосу. Тоді ми пропонуємо цій людині стати на облік у Чернігові і там отримувати терапію. Завжди можна знайти вихід. Це треба робити, аби подовжити своє життя, зберегти його якість, і не нести небезпеки для своїх близьких і рідних.

До слова, ВПО, що живуть із ВІЛ, можуть отримувати меддопомогу та антиретровірусну терапію в кожному районному консультативно-діагностичному центрі незалежно від місця проживання. Нині, коли кожного дня українці гинуть на полі бою, ми маємо дбати про кожне життя, кожну конкретну людини. Перевіртеся на ВІЛ сьогодні або завтра. І розпочніть терапію, якщо в цьому виявиться потреба. Збережіть себе для України. Це Ваш особистий внесок у перемогу.

Вероніка Приходько